Полювання на робочу силу: Урядові ініціативи

Полювання на робочу силу: Урядові ініціативи

На початку березня 2011 року з черговою серйозною ініціативою виступив міністр соціальної політики Сергій Тігіпко. Він заявив, що державній службі зайнятості доручено розглянути можливість переміщення робочої сили в ті регіони, де в ній є необхідність, і налагодити контакт із роботодавцями, щоб одержувати інформацію про те, яких фахівців їм бракує. 

"Ми зараз плануємо зовсім нові підходи до проблем працевлаштування, вивчаючи найкращий світовий досвід. Людям, які втратили роботу, треба допомагати", - зазначив Тігіпко.

Безперечно, ідея із реструктурування українського ринку робочої сили з використанням різноманітних підходів до вирішення проблеми має право на існування.

Дійсно, у плані структури зайнятості по різних регіонах нашої держави існує очевидний дисбаланс, виправлення якого, очевидно, могло б допомогти у доланні цілої низки соціально-економічних проблем. Водночас, не важко помітити, що в основі цього дисбалансу лежать набагато глибші причини, які неможливо вирішити простими урядовими директивами.

Візантійська модель управління

Після розпаду СРСР Україна продовжує будувати взаємовідносини центру та регіонів за старою традицією "візантійської моделі". Радянським Союзом вона була успадкована від Російської імперії, а нею, у свою чергу, – від Візантійської. Коріння ж цієї традиції сягають Давнього Риму.

У Римській імперії було лише одне "справжнє місто" Рим, а у Візантії вводилися законодавчі обмеження на розвиток усіх міських поселень, окрім Константинополя. Так само і в російській та радянській державній традиціях лише столиця обіймала ключову позицію не лише в державно-політичному, але й у соціально-економічному житті.

У сучасній Україні основні фінансові потоки концентруються у столиці, залишаючи регіони у становищі "бідних родичів". Проте така модель прямо суперечить сучасній західній традиції. У сучасній Україні також основні фінансові потоки концентруються у столиці, залишаючи регіони у становищі "бідних родичів". Проте така модель прямо суперечить сучасній західній традиції, де, в принципі, немає суттєвих відмінностей у рівні розвитку між столицею та регіонами. Зокрема, у Німеччині на "столичний" статус, окрім офіційного Берліну, цілком можуть претендувати (у різних галузях економіки та культури) Кельн, Гамбург, Мюнхен. Подібна картина спостерігається і в Сполучених Штатах, де державною столицею є невеликий та затишний Вашингтон, а економічне життя вирує у Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Бостоні й інших мегаполісах.

"Візантійська модель" є дуже неефективною, оскільки не дозволяє максимально продуктивно використовувати людські ресурси. Оскільки найбільше можливостей для самореалізації мають мешканці столиці, то це примушує сотні тисяч українських громадян прямувати туди кожного року, збільшуючи і без того соціальні проблеми Києва.

Варто згадати і про дуже гостру житлову проблему, і про переповнені транспортні артерії. Тисячі українців, які змушені працювати у Києві, а жити – за його межами, щодня годинами добираються до робочого місця.

Все це, дійсно, становить вагому проблему. Однак, очевидно, її неможливо вирішити лише програмою переселення.

Дисбаланс інфраструктури

Отже, що є першопричиною дисбалансу розвитку різних регіонів нашої держави?

Очевидно, що людей жене до Києва не лише нестача роботи або низька зарплата. Зрештою, життя у столиці завжди є дорожчим, а витрати, приміром, на оренду житла можуть легко "з’їсти" будь-яку "столичну надбавку".

Однак, столиця в українських умовах – це ще і більш-менш налагоджена інфраструктура. Це можливість претендувати на такі елементарні блага цивілізації, як опалення, гаряча вода, газ, стабільне електропостачання, чим може похвалитися далеко не кожен регіон.

Очевидно, що корені занедбаності інфраструктури українських регіонів слід шукати у стані розвитку вітчизняної системи самоврядування, адже саме вона відповідає за інфраструктурну систему. 

Фінансова модель у нас жорстко централізована. Основні податки йдуть до центрального бюджету, і вже згодом перерозподіляються через механізми дотацій та субвенцій. За таких умов місцева влада – просто розпорядник державних коштів. Звичайно, це допомагає централізувати управління, але повністю відбиває будь-яку ініціативу до розвитку регіонів.

Тому зрозуміло, що без нормального повноцінного самоврядування, без переведення управління із "ручного урядового режиму" у режим функціональної місцевої влади у нас зберігатиметься колосальний інфраструктурний дисбаланс між регіонами і столицею, що позначатиметься на стані вітчизняної економіки.

Перешкоди соціальній мобільності

Умовою функціонування сучасної ринкової економіки є висока мобільність населення, що означає спроможність громадян до переселення у ті чи інші частини держави згідно з потребами господарства. Зокрема, економіка США завдячує своїй ефективності, не в останню чергу, високій мобільності своїх громадян, які переміщуються у пошуках роботи по всій території держави.

Мобільний час вимагає мобільного суспільства, на звання якого, на даний момент, не може претендувати Україна.

У Радянському Союзі географічна мобільність підтримувалась через забезпечення державою громадян житлом та через програми цілеспрямованого розвитку певних регіонів (наприклад, варто згадати про систему "північних зарплат"). У сучасних розвинених країнах географічна мобільність базується на високих заробітних платах та розвиненій системі іпотеки, завдяки чому громадянин "прив’язаний" до роботи, а не до житла.

В Україні громадянин, який має бодай якесь житло, прив’язаний до нього так само, як кріпак до пана. У сумі це породжує систему загального економічного "закостеніння" та перетворює Україну на велике соціально-економічне болото

В Україні громадянин, який має бодай якесь житло, прив’язаний до нього так само, як кріпак до пана. Він буде краще залишатися на місці та шукати якихось приробітків, аніж змінювати місце проживання задля працевлаштування, адже шансів на нове житло він, як правило, не матиме. У сумі це породжує систему загального економічного "закостеніння" та перетворює Україну на велике соціально-економічне болото.

Добре, що уряд в особі Тігіпка збагнув значимість проблеми ефективного використання робочої сили для українського суспільства. Проте пропонований владою підхід щодо "пошуків державною службою зайнятості можливостей для переміщення робочої сили" є архаїчним та непослідовним, адже відображає у собі феодальне ставлення до робітників як кріпаків, яких можна "переміщувати" без їх волі.

Водночас, реальне вирішення проблеми соціально-економічного дисбалансу регіонів та столиці України потребує якісно інших підходів на рівні державної політики.

Зокрема, для того, щоб звільнити громадян від "прив’язки" до батьківських квартир, у країні має працювати дієва система кредитування купівлі житла. Вирішення інфраструктурних проблем у регіонах неможливе без радикальної реформи системи місцевого самоврядування, що повинно перетворитися із декорації на реальну силу, яка має повноваження та наділена відповідальністю за розвиток регіональної інфраструктури.

Відповідні реформи, звичайно, провести нелегко, але їх реалізація може принести для держави більшу користь, ніж, скажімо, "ігри" з пенсійним віком.

За матеріалами hitjob.com.ua

всі новини

Роздрукувати сторінку


Нагору Назад